Юрій Завадський – Питаю


Юрій Завадський

― Чи можу зробити твій портрет?

Я фотографую на плівку старою камерою.

― Звичайно! ― відповідаєш, ― де мені стати?

― Тут і стій, тут відлюддя, вулиця не туристична, ні крамниці, ні ресторану.

Сонце з-за мого плеча тобі в очі разить. Усміхатися не мусиш,

у цьому місті ― твої зустрічі та прощання, тож не мусиш,

ґречно мовчиш і замовчуєш, бо не мусиш,

ти поряд, хоч не мусиш.

А що ж на плівці? Світло забуто-яскраве, теплінь осіння,

біле проміння, бордовий будинок,

бордовий шалик, біле обличчя.

Застигаєш на марґінесах цього міста, ―

випадково ловлю таку мить двома кадрами.

Я пам’ятаю, що закохуюся факультативно,

що чекаю смерті мимохідь,

що полишаю в страху ненароком,

що необачно пробуджую стать і жагу,

що, сам не бажаючи цього, зіштовхую в голод,

що навіть вірші пишу випадково.