Олег Коцарев спілкується з Юрієм Завадським: Чи можлива поезія без слів?

Юрій Завадський: «В Україні мій виступ зазвичай мають за розвагу, бо «нічого не ясно», або за звичність, бо «Завадський так пише»

Він належить до не надто чисельного типу — і поет, і видавець, причому успішно працює в обох сферах. Юрій Завадський відомий в Україні та за кордоном як автор експериментальних, часом побудованих на самій лише грі звучань поезій. Він же — засновник тернопільського видавництва «Крок», яке відзначається друком сучасної, зокрема й молодої поезії, а також перекладів іноземних поетів, мало кому знаних у нас. Пригадую, на початку двотисячних Завадський іще робив самвидавну газетку «Zвірші» — хто б серед нас, молодих поетів, міг тоді подумати, що його видавнича активність тільки починається? Зовсім нещодавно в Завадського вийшла нова книжка з характерною назвою «еа» — поезія без слів у традиційному розумінні, а натомість занурена в суто фонетичні, звукові образи. Це й стало приводом для розмови про експерименти, переклади, видавничу діяльність і про поезію загалом…

— «Фонетична поезія» — саме так характеризують вірші з твоєї нової книжки «еа». Можна трішечки детальніше?

— Книжка «еа» — це суцільна поема, котру я уже мав нагоду представити під час кількох фестивалів у Польщі та Україні. Це мовна абстракція і швидше поезія «фонематична», ніж «фонетична», адже це книжка-партитура, відкрита до інтерпретацій, як і музичний текст, а не готовий до сприймання літературний твір. Фонеми, узагальнені формули звуків мови мають значення, хай навіть близьке до нуля, проте й цього досить свідомості, щоб зрозуміти сенс тексту, тонкий і абстрактний, як і в малярстві Кандінського, Малевича чи навіть Поллока. Кілька таких «віршів без слів» увійшли в мою нову книжку «Таксист», яка вийде друком цього року. Це лірика в широкому розумінні, де вірші дуже гармонійно вписалися в загальну картину. Сподіваюся, що такий підхід у новій збірці зробить цю поезію доступнішою, дозволить читачеві включитися в процес творення і перетворення поезії.

— Наскільки всерйоз можна говорити про літературний експеримент, про якісь новації після досвіду ХХ століття з його модернізмом і авангардом? Зокрема, й із численними пошуками на полі розкладу чи перекомбінацій елементів мови.

— Протистояти авторитету класиків авангарду ніби й майже неможливо, проте поступ літератури відкриває нові обрії, попри скепсис. Чи я повторюю класиків авангарду своєю безсловесною поезією? Хай навіть мій текст може нагадувати зовні щось на кшталт Семенкового вірша «У степу», проте в нього радикально відмінні джерела та всуціль інша технологія творення. А якщо все спростити, тоді будь-який вільний вірш можна назвати наслідуванням Малларме чи Тцари, а будь-який римований — байронізмом. У літературі є мільярд можливостей. Свою «фонематичну» поезію я вивів із супрематизму, наситивши врешті-решт текст доступними засобами мови. Займаючись втіленням ідей поетичного конкретизму на матеріалі української мови, я багато для себе взяв і як поет, і як видавець. Мій вільний вірш натомість вийшов із іншого джерела, насичений досвідом різних літератур, древнього епосу та релігійних текстів. Моя поезія про мову і про людину в першу чергу.

— Чи добре розвинутий такий «мовно-експериментальний» напрям у сучасній українській поезії? Назви, будь ласка, кількох найцікавіших авторів.

— Кілька авторів працюють над «фонетичною»/»фонематичною» поезією українською мовою. Володимир Білик хилиться в асемічну поезію. Його добре знають у певних літературних колах у цілому світі, його вірші публікують на сторінках літературних спільнот у США, Канаді. У Барселоні мешкає Андрій Антоновський, доробок якого є водночас реконструкцією футуризму, перенесенням досвіду УЛІПО та втіленням так званого акморіанства в українській літературі — унікальної літературної технології, заснованої каталонським поетом Карлосом Ак Мором. Поети старшого покоління вкрай рідко бралися до творення чистого абстрактного письма, ніби боячись вдаватися в такі, здавалося б, крайнощі. Шукаючи нових значень через паліндромію, вони доходили до певного рівня «беззмістовності» тексту, що нагадує певним чином той текст, який творю я.

— І чому вони рідко з’являються в українському інформаційному просторі?

— Незважаючи на те, що я знаю кількох шанувальників своєї «фонематичної» поезії, які мені зізнаються «в почуттях» і виявляють глибоке розуміння мого тексту, зазвичай зустрічаюся із ситуацією, коли мій виступ мають або за розвагу, бо «нічого не ясно», або за звичність, бо «Завадський так пише». Натомість величезний інтерес до моїх текстів, для прикладу, був під час кількох фестивалів у Польщі. Я думаю, інші поети опиняються в такій же ситуації.

— Яке в тебе враження про зміни, що відбулися у нашій поезії за цей час — 2000-ні, 2010-ті роки?

— В українській літературі все добре — ось, що я хотів би сказати передусім. Покоління з двотисячних винесло, наче хвиля, багато нових імен, проте більшість із них відійшли, чого й треба було чекати. Залишилися найупертіші. І цього теж треба було чекати. Двотисячні не такі істеричні, як дев’яності, і принесли більше почуттів у поезію. Це прекрасно, я вважаю. Вже п’ятнадцятий рік, і на фронт виходять поети «комерційні», котрі не стільки талановиті й унікальні, як популярні. Це теж прекрасно, бо поп-література продається, читається, і залишається тільки сподіватися, аби вона була достатньо якісною. Нарешті прийшла переоцінка попередніх десятиліть, і ми дочекалися падіння ідолів, цьому я особливо радію.

— Твої враження як видавця — чого потребує наш читач? Які його смаки?

— Смаки і потреби змінюються головно в напрямку розширення читацького кола, адже читають не лише «професійні» читачі, а й молодь, яка шукає собі літературу до смаку. Більше людей приходять на літературні акції, більше відвідують фестивалі та підписуються на авторські спільноти в соціальних мережах. Я б хотів, щоб український читач був більш вимогливим, досвідченішим. Хочеться побачити, як шукають нові літературні враження, глибоко цікавляться літературою, особливо поезією, а не задовольняють свої літературні стереотипи та норми.

— Регіональні літературні школи завжди були важливим елементом українського літературного процесу. Тебе часто називають представником ось такого тернопільського літературного простору. А яку роль відіграє літературний регіоналізм сьогодні?

— Тернопіль — місто для відпочинку, тихе й безпечне. Для мене не має найменшого значення моя географічна віддаленість, я маю творчі зв’язки з письменниками з Торонто, Сіднея, Окленда, Києва, Кракова, Гетеборга тощо. Мабуть, це властиво багатьом дрібним культурним чи слабко розвинутим середовищам: приймати за «своїх» лише тих, хто фізично перебуває в місті чи селі, ще й поділяє з іншими певні інтереси, натомість решту відтинати й піддавати забуттю. І це замість того, щоб гордитися величезними здобутками тих, хто народився поряд, виріс чи сформувався як особа в тому малому середовищі. Так у нас у Тернополі з поетами, художниками, акторами, яких розкидало світом від закутків Галичини до США, Аргентини, Австралії. Це мені особливо боляче. Один галичанин з Бучача Шмуель Аґнон — чи не єдиний лауреат Нобелівської премії з наших країв, досі відомий лише опосередковано, інший галичанин — легенда краківської літературної богеми та близький друг Віслави Шимборської, народжений у Тернополі, Корнель Філіпович так майже нікому й не відомий і ніяк не відзначений в культурному ландшафті міста. Але ми все виправимо. Я радий, що у нас у місті бути поетом — модно. Молоді автори стараються здобувати пошану публіки, часто роблять читання, часом виходять цікаві книжки. Є кілька популярних мистецьких локацій, які радо сприймають ініціативи.

— Яку позицію маєш щодо досить популярної останнім часом дискусії: чи є поезія і проза російськомовних авторів, що мешкають в Україні, частиною української літератури або російської, або російськомовної української, або ще якої?

— Я не бачу проблеми в тім, що певні автори пишуть іншими мовами, бо ж було б абсурдом заперечувати їм це робити. Водночас вважаю мову єдиною ідеологією літератури, а навіть більше того — я бачу, що література природно поділяється за ознакою мови без насаджених зверху придуманих кимось правил. Як кажуть, всі наукові суперечки — це найшвидше суперечки про терміни. Відтак я вважаю, що літературою України є кримськотатарська, українська, польська, угорська, російська тощо, натомість українська література — література українською мовою.

Спілкувався Олег КОЦАРЕВ

Джерело: http://www.day.kiev.ua/…