Анатолію Косарєву – 60!

Анатолію Косарєву – 60!

Найбільша цінність літературної критики в тім, що здатна вона представити досвід індивідуального читання літературного тексту, і досвід цей надалі може бути використаний як про- чи анти- образ твору, якого собі творить інший читач. Це – надихає, і це – головний арґумент на користь літературної критики поза політикою та комерцією. Розпочинаючи мову про творчість Анатолія Косарєва, прагнеться бачити саме такою незаанґажованою нашу невелику розвідку.

Пам’ятаю ще зі шкільних років рядки:

Последний троллейбус,
возможно, один из последних,
По улицам снежным
надеждой кому-то бежит,
При виде его в толпе,
от мороза чуть нервной,
От выдохов многих печать облегченья лежит.
[“Последний троллейбус”, із книги “Позови меня” (1995)]
Рядки А.Косарєва, важкі, акцентовані, попри складність спримайння, володіють важливою для такого ґатунку поезії ознакою: доречність кожного з елементів тексту, сконденсованість, експресійність вираження, яку я б назвав оптимальністю форми. Вірш А.Косарєва говорить про спадкоємність поетичної манери – в його стилі помітний трансформований досвід літератури 20 століття. Чудове відчуття слова, як точність надрізу скальпелем, – свідчення досконалого поетичного слуху А.Косарєва, на який, я переконаний, поет може вповні покладатися.

Анатолій Косарєв народився на Дніпропетровщині 1948 року, куди знову повернувся аж 2006 року. З 1975 року мешкав у Тернопільській області й самому Тернополі. Творчість А.Косарєва-людини пов’язана з Галичиною, історичним досвідом західних українців. І мова його віршів тут не є перешкодою.

Учі чотири поетичні книги А.Косарєва належать до “тернопільського періоду”: “Позови меня” (1995), “Чёрный квадрат” (1998), “Мираж” (2001), “Лунный таксофон” (2003). На його тексти відгукувалися літератори Тернопільщини – передмови до книг писали П.Тимочко, Б.Демків, В.Драбишинець. Його поетичні добірки – документи сформованого цілісного поетичного світу. Також і формальні шукання Косарєва-поета обумовлені визначеністю його світу, потребою висловлення його правд. Лиш ледь помітною проходить невелика зміна від “Позови меня” до “Лунного таксофона” – незначне ускладнення образності, згущення вислову, про що говорять навіть назви книг. І ось, до мови про контекст, строфи з вірша “Памяти Бориса Демкова” з книги “Лунный таксофон”:

Барахтаются наши лица,
В пространстве, что похоже на студень,
Мы вгрызаемся, словно в пиццу
Зачерствелую, – в туманность будней.

В минувшее без проволочки
Могли мигом войти катаклизмы,
А кем-то воздавались строчки
На меж небом и землей карнизах.
Два драматичні тексти, як перші спроби у цьому жанрі, вийшли 2007 року під назвою “Біла осінь сорок п’ятого… Прощальний вальс”. Образи, які постають в уяві під час сприймання цих творів – знайомі, передбачувані в своїй принциповості. Людина в драмі А.Косарєва позбавлена точно визначеної автором позиції, коли вона виконує свою роль у своєму світі, натомість оцінка її діяльності – далеко поза повноваженнями тексту. Та сама ощадність у представленні, котра настільки важлива для поета в його ліриці, присутня й у драмі: сцени є фраґментами подій, а між ними – простір, де провисає думка, дотворюючи ланцюжок подій, що, врешті, не є важкою роботою. Говоримо про наявність цих прогалин тому, що вони особливо помітні; вони є структурно більш помітними, аніж в типовій драмі. Чи це особлива манера А.Косарєва? Зізнаюся, що мені буде цікаво прослідкувати шлях Косарєва-драматурга. Ключові мотиви лірики А.Косарєва, котрі одразу дають про себе знати: любов з розлукою й еротизмом і Вітчизна з болем та радістю. Як на мене, шедевром А.Косарєва є передостанній вірш з книги “Позови меня” “Любовная быль”, де з великою майстерністю та без зайвої нарочитості списана інтимна ситуація в лісі, який дістає людських рис:

И с мудростью прожитых лет
Лес улыбался посветлевший.
…А рядом ждал велосипед,
От ревности позеленевший.
Інший варіант – любов, позбавлена майбутнього, зневажена. Ось у вірші “Переплавленная любовь” із книги “Мираж“:

Автобус, что мчал нас далями,
Где мы счастливы были в нём, –
Разрезали, переплавили
(Старый был автобус). А потом
Для почты ящики осенью
Сделали. И, словно в печь дрова,
В один ты письмо мне бросила,
Где о разлуке были слова.
Батьківщина для ліричного персожа А.Косарєва – болісні рани воєн, але водночас і прихована провина перед матір’ю, що по-сосюрівськи налита любов’ю, наділена всесильною здатністю до самопожертви:

Я ей не клянусь в любви,
В любви не клянутся матери,
Когда и трагичны дни
Иль радость бушует кратером.
[“Об Украине” із книги “Лунный таксофон” (2003)]
Відкритість світогляду, гостре сприйняття своєї дійсності, чуттєвість, поранена байдужістю оточення – ось, що приблизно означує суб’єкта лірики А.Косарєва. Це образ людини, яка пройшла крізь 20 століття, пропустивши через себе всі кулі й слова того важкого часу. І тепер, в нашій епосі, ця людина не дає нам забутися в швидкостях і цифрах, нагадуючи, якими жахливими потворами ми можемо стати самі в собі! Чи не говорить герой про великі зусилля, які ми мусимо докладати для того, аби гідно жити? А втратити шанс на людськість є в кожного:

У любого из нас есть,
наверно, последний троллейбус,
Только вот на него
может в спешке любой опоздать.
[“Последний троллейбус”, із книги “Позови меня” (1995)]
Творчість А.Косарєва, глибоко українська за духом, є тісно пов’язаною з Тернополем, проростала в літпроцесі нашого міста. Тому для мене є ще більш зворушливим шістдесятилітний ювілей такого талановитого поета і щирого чоловіка, як Анатолій Косарєв.

Юрій Завадський

Напишіть відгук