Із мене виходить богоматір
у закривавленому фартуху різника,
говорячи до мене словами
якоїсь мудрості.

Хай собі, хай собі, — кажу.

Якомусь небесному Гарісону
ти уявилась беззбройною, Україно,
але відповіді чи виправдання
опинилися на асфальті.

Нехай на хвилях нічного вогню
чиєсь життя стає важливішим за віру,
а богам нема виправдання.
Хай собі метушаться, — кажу.

Коли сокира — забита в череп,
а божественна сутність сміється,
а мої друзі з пробитими легенями
задихаться в калюжах крові,
я не можу нічого сказати.

Скільки ще разів це ранкове небо
ставатиме транквілізатором,
скільки ще…

Comments are closed.