Карло Міла (Нова Зеландія). Риба-мрія пливе



Міла К. Риба-мрія пливе /Переклади з англійської, коментарі та післямова Ганни Яновської. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2012. — 156 с.

Щирість, інтимність, смак Нової Зеландії

Карло Міла — письменниця й журналістка тонґансько-самоансько-європейського походження. Народилася в місті Роторуа, Нова Зеландія, 1974 року. У передмові до українського видання пише: «Просто казково, що мої вірші перекладено українською мовою. Я вірю, що поезія здатна долати відстані й мовні бар’єри, знаходячи шлях до серця читача. Для мене надзвичайна честь мати оцю українську версію моєї книжки, яка пройшла свій шлях від моєї частини світу до вашої. Сподіваюся, вона знайде відгук. ’Офа ату». Останнє — офа ату тонґанською означає привіт, вітання.

Із післямови перекладачки Ганни Яновської: «Строкатість книжки, власне, дає всі підстави замислитись: а з чого ж вона зроблена? З чого взагалі складається творчість новозеландської поетки Карло Міли?

На думку авторки, яку вона втілила в упорядкуванні книжки, такими складниками є: друзі-побратими-вчителі — Океанія — виклик — ко¬хання — громадянська позиція — рід.

За походженням Карло Міла, як і більшість міського населення По¬лінезії, — хафе касі, людина мішаного походження. Поетка говорить про свою ідентичність так: «Мати різнорідне походження — це двосічний меч».

Океанія, що тече жилами поетки, сповнена зворушливих деталей, які наш читач не бачив на екзотичних картинках, зате знає на власному подібному досвіді: детективні та комедійні серіали, усілякі «Ангели Чарлі», паперові ляльки, ікони на килимках тайванського походження, хлопці з дредами, дискотеки з повільними танцями тощо… Тільки тлом для цього всього — розкиданість островів, океан, простір, простір…

Світів, у яких розгортається життя авторки, ліричної героїні і всіх на¬вколо, принаймні два: міський і сільський. Карло Міла бачила зблизь¬ка обидва і не ідеалізує жоден. Головна вада міста — всім усе байдуже. Протиставити цій реальності село не вдається, бо авторка бачила вживу полінезійські села. Небайдужість і згуртованість людей там, однорідність їхньої моралі має чимало переваг. А проте чи таку на¬родну мораль (зазначимо в дужках, аж ніяк не унікальну в світі) можна. У такій ситуації авторка і її лірична героїня балансують між двома світами, перебуваючи приблизно в тому згаданому вище місці, де два океани спливаються і обмінюються кольорами.

У Карло Міли одразу впадає в око щирість і темпераментність роздачі характеристик, а також те, що в її поезіях надзвичайно гарних людей і місць набагато більше, ніж надзвичайно поганих. Щирого захоплен¬ня в цій книжці на порядок більше, ніж щирої зневаги.

Серед поезій Карло Міли, які найчастіше шукають в інтернеті, здебіль¬шого інтимна лірика: «Це любов», «Прощавай, прекрасний принце», «Гачок і поплавець», «Їм чорний шоколад, слухаючи вибачення Пола Голмса». Інтимна, та й не дуже інтимна лірика поетки подекуди вияв¬ляється дуже тілесною. Фізіологізм у Карло ненав’язливим не назвеш, але наявність своєї тілесності й чуттєвості не лише в героїв-людей, а так само й в океану (у вірші, який у цю книжку не увійшов), у шоко¬ладного батончика, дощу та інших форм життя теж по-своєму єднає світ.

Серед тих чуттів, якими героїня Карло Міли пізнає світ, аж ніяк не останнє місце належить смакові. Райдуга смаків, яка розкинулася на сторінках «Риби-мрії…», просто феєрична — від глобалізованого полу¬ничного йогурту чи шоколаду і туго звареного варення до австра¬лійських закусок мармайту й віт-біксу, полінезійських більш чи менш традиційних наїдків ота іка (сира риба з лаймом по $15.99 кіло), пові масіма (описана в авторській примітці чітко й неапетитно — чи не єдина неприємна страва на всю збірку), а ще уму, лу, фаїкакаї, поке… Через смак та їжу описується і кохання, і увага закоханої матері до своїх дітей, і насолода від книжки, і расові ознаки, і голос, насичений чи то перегаром, чи чаєм із бергамотом, а може бути й «солоний попкорн твоєї усмішки».

Громадянська лірика в цієї поетки теж багато в чому йде «від тіла», що й надає такої живості віршу «Їм чорний шоколад…», де «звичайний расизм» ходить навколо цілком живих людей: батька героїні, її друзів і закоханостей, просто людей не як статистичних одиниць, а як істот, котрих майже можна помацати: «скінхеди не висовуються / голять¬ся не так радикально / надто багато реґбійних м’язів / у кокосових біцепсах / мені казали що я вершки котрі підіймаються на поверхню /найкращий врожай / полінезійська королева / стійкий / солодкий шоко¬ладний солдатик».

У такому людському, живому контексті читачеві може бути цікаво погратися в пошук аналогій з українською реальністю на зразок «ло’і хоосі яке продається без перекладу» (сало — воно і є сало?) або яблук із написом на ціннику «Труянда Океанії» («Нікторин» наших ринків, такий самий екзотично-малозрозумілий, як європейська емблематич¬на квітка в Полінезії, де її як символ заступають плюмерія, іланг-іланг (мосо’ої — самоанська квітка духів) тощо). А може, виявити громадян¬ський пафос і поставити поряд однаково урочисто укладені і зраджені договір Ваїтанґи і Переяславську раду?

Щирість, темперамент, тепла самоіронія, якась внутрішня доброта й увага до чи не всіх знайомих виявів життя в гармонійному багато¬голоссі мов і культур стали, вочевидь, чинниками присудження цій смачній і живій книжці премії за найкращий дебют. Хоча джерелом назви виявляється моторошнуватий вірш про привиди минулого, риба-мрія, як водиться, бадьоро б’є хвостом і з цікавістю підпливає до далеких берегів».

Напишіть відгук