Дишкант Ю. Гітарна кров. Поезії. – Рівне: Волинські обереги, 2007. – 52 с.
Не треба думати, що літературна критика – спосіб дошкулити літераторові, зброя масового знищення поетів. Аж ніяк. Проте критика перетворюється на вбивче лезо, коли письму передує погане упередження, намір зашкодити. Це дійсно так. Разом із цією невеликою розвідкою, хай гострою та відвертою, хотілось би передати нашу надію на перспективність молодого поета з Тернопільщини Юхима Дишканта.
Дивним чином проростає талант Ю.Дишканта крізь асфальт сьогодення. Читаючи його поезії з книги “Гітарна кров”, читач знаходить себе в тексті, ніби дійсно дихає пахучим повітрям Вітчизни. Одна з важливих переваг творів поета – їхня магнітна сила, яка притягує читача. Читач насправді ідентифікується з текстом, входить до представленого в ньому світу, хоча двері, які ведуть туди, митець залишив ледь прочинені, ще й старанно замаскувавши їх багатою тропікою та ритмічною мовою.
Майже на кожній сторінці книжки – прадавні боги, які є самою природою. Сварог, Перун, Дажбог, дрібні істоти й духи в дійсності лиш назви Вітчизни, її простору та вічності. Образ “Бог”, який так часто з’являється в поезіях – це мета, до якої прагне персонаж (“Не від Бога – до Бога тікаю.” [с.11], “Річка текла до Бога…” [c.14], “Долітав до світу і до Бога…” [с.18], “До Бога ще рано, до Бога нам…” [с.29], “…І побачити Бога, щоб мати лице.” [с.48]), і “Бог” – свій, близький, відкритий. Приватність “Бога” для персонажа ніби доповнюється його єдністю із середовищем, в якому він триває. Ця особа сміливо прочиняє двері читачеві, кажучи: “Перун в моїй долоні тоне – // Свята, язичницька зима” [с.30]. Проте для “інших” цей “бог” інший – тимчасовий, деспотичний, чужий, удаваний (“А десь уже ховали свого Бога…” [с.9], “І Бога бояться.” [с.8], “Співають і граються в Бога небожі…” [с.42]). Хто ці “інші”? Їхній образ фраґментований, деколи розмитий, але “інші”, мабуть, ворожі персонажеві, адже вони – збирачі життя (див. вірш “Ми звідти, де ангели з серця злітають…” [c.42]). Образ “світу” близький до теми “Бога”, – обов’язковою умовою існування для персонажа є його міцний зв’язок із минувшиною. Це ілюструє перший вірш книги:
А доля на венах грала
(годинник мовчав життям),
Безпам’ятно димнотала…
Без пам’яті був сміттям
Цей світ, що згорів далеко,
І дзвін калатав туман.
Шукали у серці Мекку,
Шукали відкритих брам. [с.8]
Образ іншого середовища, яке умовно означимо словом “місто”, лише час до часу пробивається в творах Ю.Дишканта. В текстах поезій лише зрідка з’являються лексеми, пов’язані з сучасністю – асфальт [с.32], тротуар [с.37], пікселі [с.49]. Просимо пробачити за біографізм, але зазначимо, що на невелику урбанізацію його поезії, мабуть, складається не така давня зміна в житті поета, адже він тепер навчається на спеціальності “Літературна творчість” в Національному університеті “Острозька академія”.
До однієї з рис поетичного стилю молодого поета належить багатство засобів вираження – тропи, повтори, алітерації, паронімія. Доречно підкреслив у передмові до цієї книги Ігор Павлюк: “Філософія, психологія, ідеологія світу для Юхима Дишканта – метафора” [с.5]. Проте, перебуваючи в ролі “звичайного читача” в часі першого читання, ми зустрілися з однією важливою проблемою сприймання поезії Ю.Дишканта. Суть її полягає в надмірному нагромадженні в окремих фраґментах тексту вірша метафорики, яка, разом із практично універсальною для цілої книги ритмікою, переносить увагу читача із сприймання змісту на сприймання мовленнєвого потоку. На нашу думку, невміло застосована метафора відштовхує читача від тексту, приховує зміст настільки, що доводиться говорити про перевагу формальних вирішень над змістом. Варто на це звернути увагу й молодому поетові.
Особливістю поетичного вислову Ю.Дишканта є “нанизування” образів, яке створює особливе враження мінливості середовища, в якому перебуває персонаж. Проте в декотрих місцях фраґментація настільки сильна, що гальмує читача, зіштовхує його з торів читання. Такий спосіб говоріння, здавалось би, не є чимось особливим, адже властивий стилю більшості літераторів т.зв. традиціоналістської літератури. Проте підкреслимо, що саме за це нововведення свого часу страждав від критиків відомий дадаїст Р.Гюльзенбек!
Мусимо торкнутися й версифікаційних особливостей поезії Ю.Дишканта. Його висловлювання одягнене в риму, часто винахідливу, а часом не цілком повну, – зустрічаються подекуди лиш асонанси, які, зважаючи на густоту самого тексту, сильно розчаровують. Також не завжди послідовно чергуються рими та ритмічні схеми, що насправді не підкреслює композиційні елементи тих чи інших текстів, а деформує твір, оманливо очуднює увагу читача. Гадаємо, що відсторонення поетичного стилю Ю.Дишканта від ефемерних канонів пішло б на користь його творчості, показало б дійсну силу впливу його слова на читача.
Кладучи “Гітарну кров” на полицю, думаємо одне: вийшла в світ чудова книга. Нехай не зіпсує хвальба робочого настрою поета Юхима Дишканта, і нехай додає натхнення наша переконаність: Ваша найкраща книга, пане поете, – попереду!
Юрій Завадський