Убий кота.
 
Твого імені замало.
Довірся своїм рукам.
Убий кота. Зроби Це.
Не дай жебракам забрати все, зберися.
Твій вибір – сьогодні на сьогодні.
 
Таємниця в шаровості, не втерпіти…
гарне життя є приростом шарів.
Досі ти досяг
подружжя, іпотеки, влади й гідності,
ніщо не піддасться
означеності зими.
 
І ти повинен будеш убити кота,
 
який не мав імені,
можливо, лише раз пещений,
безглуздо гордий в хвилинній небезпеці.
Ще гірше тоді, коли шрами –
пікантно-синюваті, а зуби – відсутні,
але глухе котяче виття
розгрібає сонну ніч.
 
В нього ніколи не було людей,
але в свій спосіб він знає точний заклик до їжі.
Джефрі сказав так. Підійти, схопити,
тоді задушити. Зловісна, миттєва бійка –
дряпається перед смертю.
Цей чоловік кинув помаранч, порожній панцир –
він упав, як втомлений подих. Той
порожній кістяний м’яч,
похований під поголеним квадратом дерну №4.
 
Наступного дня подував вітер прошутто,
його власна віра в комфорт
зігрівала недільні руки.
Нам відомий цей вибір. Кінець.
Він перетворюється на спрямовану комету
первісного щастя.
Трава виросла яскравішою.
Все вагоме перемагає.
 
Кожна сторінка
в нікудишніх біографіях –
значніша, значніша,
аніж сон на вістрі чарів.
 
Крадії, кайдани і Hugo Boss
дивують дітей, які, повернувшись зі школи,
стають схожими на татуся,
і дружина тренує стегна
у кімнатах, повних світла.
 
© Юрій Завадський, адаптація, 2011

EPISODIC GRATIFICATION

Kill the cat.
 
Your name is not enough.
Trust your hands.
Kill the cat. Make It.
Don’t let prayers have all the brightest stars, roll your lips.
Your choice one-day one-day.
 
The secret is layers, one cannot endure…
good life is an accretion of layers.
By the time you have attained
spouses, mortgages, power or esteem
there will be nothing exposed
to the certainties of winter.
 
And you’ll have killed the cat
 
which had no name
maybe once sleek
preposterously proud in its minute menace.
Worse then, ginger dimmed
scars and missing teeth
but still a tomcat howl
to rake a sleeping night.
 
He had no humans of his own
but his kind all know the predictable call for food.
Geoffrey said yes. The approach, the grab
then throttle. A vicious, short-term fight –
scratches before a death.
This man dropped the orange, empty carapace –
it lands like exhausted breath. That
empty ball of bone
buried beneath a #4 blade square of sod.
 
Next day had a prosciutto wind
his own belief in comfort
warmed the Sunday hands.
We know this choice. The end.
He becomes the intended comet
of primary happiness.
Grass grew brighter.
Everything important wins.
 
Each page
in the worthless biographies –
more, more
then sleep at the edge of charms.
 
Thieves, chains and Hugo Boss
strange children home from school
becoming just like daddy
and the wife is toning thighs
in rooms full of energy.

© Les Wicks, Ambrosiacs